Проблемні питання оподаткування: судова практика

Вирішення спірних питань у судовому порядку часто є основою для подальших дій у таких ситуаціях за схожих умов, але вже без звернення до суду. Проаналізуємо практичні кейси розгляду проблемних питань із судової практики далі.

Контролюючий орган не вправі визначати методику дисконтування

Суть спору

ТОВ «А» звернулося до суду з позовом до ГУ ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень (далі — ППР), винесених за результатами проведеної планової виїзної перевірки товариства. Спір стосувався використання методології дисконтування довгострокових кредиторських заборгованостей, яку визначають Міжнародні стандарти фінансової звітності (далі — МСФЗ). Товариство зазначало про помилковість висновків органу ДПСУ, з огляду на те, що вони зроблені у зв’язку з несприятливим для позивача тлумаченням податківцями положень стандартів бухгалтерського обліку, які не визначають чітких процедур та методології й не відповідають суті господарських операцій позивача. Судом першої інстанції в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Апеляційний суд змінив рішення. За касаційною скаргою ГУ ДПСУ справу розглянув Верхов-ний Суд України.

Рішення спору

Вирішуючи справу, суд зазначив таке:

суд апеляційної інстанції обґрунтовано встановив і зазначив, що позики, отримані позивачем за спірними договорами, відповідають визначенню поняття «фінансовий інструмент», що передбачено в п. 4 П(С)БО 13, а також, зважаючи на викладене в п. П(С)БО 13, надана позика — це фінансовий актив, позаяк є контрактним правом до отримання коштів у майбутньому, а отримана позика — це фінансове зобов’язання, бо його погашення призведе до майбутньої виплати коштів. П(С)БО 13 не містить визначення поняття амортизованої собівартості фінансового зобов’язання або посилань на встановлення такого поняття в інших нормативно-правових актах, не передбачає порядку визначення справедливої вартості і не розглядає методології обліку щодо короткострокових та довгострокових фінансових зобов’язань;
суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив про безпідставність застосування контролюючим органом до спірних правовідносин порядку амортизації собівартості фінансових інвестицій, визначених у П(С)БО 12 «Фінансові інвестиції», позаяк п. 4 П(С)БО 13 установлено, що фінансові інвестиції — активи, які утримує підприємство для збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигід для інвестора. Тобто фінансова інвестиція є фінансовим активом, а отримана позивачем позика — фінансовим зобов’язанням. Зважаючи на викладене, немає підстав для застосування методики визначення амортизованої собівартості фінансової інвестиції до спірних правовідносин;
крім того, національним П(С)БО не визначено методології щодо визначення справедливої та амортизованої вартості фінансових зобов’язань, тоді як така методологія визначена МСФЗ. Однак варто зважати, що ч. 3 ст. 12¹ Закону України від 16.07.99 р. № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі — Закон про бухоблік) установлено, що підприємства (крім тих, які зазначені в ч. 2 цієї статті) самостійно визначають доцільність застосування міжнародних стандартів для складання фінансової звітності та консолідованої фінансової звітності. Тобто позивач як особа, бухгалтерський облік якої ґрунтується на національних П(С)БО, а не на МСФЗ (що не спростовано відповідачем жодними належними, достатніми та допустимими доказами), з огляду на те, що національними П(С)БО не визначено методології щодо визначення справедливої та амортизованої вартості фінансових зобов’язань, не має визначати таку методологію оцінки фінансових зобов’язань самостійно. Зі свого боку, контролюючий орган не має права визначати цієї методики та давати вказівки такому платникові податків (який керується тільки національними П(С)БО) щодо методики, про що обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду від 10.09.2021 р. у справі № 160/6203/20: касаційну скаргу органу ГУ ДФС залишити без задоволення.

Недопущення до перевірки — це лише додатковий спосіб захисту прав платника податків

Суть спору

ТОВ «К» звернулося до суду з адміністративним позовом до ГУ ДФСУ в Черкаській області, у якому просить визнати неправомірним і скасувати наказ ГУ ДФСУ в Черкаській області від 12.05.2017 р. № 771 «Про проведення документальної планової перевірки ТОВ «К». Позовні вимоги ТОВ «К» обґрунтовує тим, що наказ про проведення перевірки може бути виданий лише у разі наявності правових підстав для проведення такої перевірки. Суди в задоволенні позовних вимог відмовили. Позивач подав касаційну скаргу.

Рішення спору

Вирішуючи справу, суд зазначив таке:

спірним питанням у цій справі під час касаційного провадження є правомірність наказу про проведення документальної планової перевірки з огляду на дотримання вимог п. 77.1 ст. 77 Податкового кодексу України (далі — ПКУ) у частині неоприлюднення на офіційному вебпорталі ДФСУ плану-графіка проведення перевірок. Проте це не відповідає дійсності. Контролюючий орган виніс наказ про проведення перевірки позивача відповідно до плану-графіка, затвердженого у визначеному законодавством порядку, який, як установлено судами попередніх інстанцій, є чинним та оприлюдненим на офіційному вебпорталі ДФСУ;
суди, обґрунтовуючи безпідставність оскарження наказу на проведення перевірки, дійшли висновку, що перевірка вважається проведеною як юридичний факт відповідно до допущення до її проведення, що є підставою для висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Верховний Суд України вважає, що такий висновок судів першої та апеляційної інстанції суперечить правовому висновку, викладеному в рішенні судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду України у справі № 826/17123/18, відповідно до якого, незалежно від прийнятого платником податків рішення про допущення (недопущення) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи надалі наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у формі ППР та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатися на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких ППР;
за таких обставин правильними мотивами для відмови в задоволенні позовних вимог у цій справі є те, що немає порушень, і правомірність видання наказу ГУ ДФСУ.

Постанова Верховного Суду України від 21.07.2021 р. у справі № 823/775/17: змінити постанову ААС та рішення ОАС в частині обґрунтування мотивів, з яких суди дійшли висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Зустрічна звірка полягає в зіставленні первинних документів платника з даними контрагента

Суть спору

Фірма «Є» звернулася до суду з адміністративним позовом до Об’єднаної державної податкової інспекції (далі — ОДПІ) в м. Харкові, у якому просила скасувати ППР, винесені за результатами проведеної документальної планової виїзної перевірки іншого платника податків. Обґрунтовуючи позов, позивач зазначає, що оскаржувані ППР є такими, що не відповідають приписам чинного законодавства, порушують права та законні інтереси позивача, а тому просив їх скасувати. Судами позовні вимоги задоволено. ОДПІ подала касаційну скаргу.

Рішення спору

Вирішуючи справу, суд керувався таким:

одним з аргументів контролерів було посилання на акт районної ДПІ в м. Одеса про результати проведення зустрічної звірки з контрагентом позивача та акт районної ДПІ у м. Харків про неможливість проведення зустрічної звірки з іншим контрагентом позивача. На думку податкового органу, це свідчить про те, що немає реального характеру господарських операцій між позивачем та зазначеними контрагентами та, як наслідок, — завищення позивачем витрат, що враховуються для визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток, і податкового кредиту;
системний аналіз положень п. 73.5 ст. 73 ПКУ, п.п. 6, 7 Порядку проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженого постановою Кабміну від 27.12.2010 р. № 1232, а також Порядк від 22.12.2010 р. № 984, підтверджує, що зустрічна звірка полягає в зіставленні первинних бухгалтерських та інших документів суб’єкта господарювання (у цьому випадку позивача) з даними платника податків (щодо якого проводиться перевірка), для документального підтвердження господарських відносин із платником податків, а також підтвердження відносин, виду, обсягу та якості операцій і розрахунків, що здійснювалися між ними, для з’ясування їх реальності та повноти відображення в обліку;
зустрічне звіряння суб’єкта господарювання може бути проведене податковим органом лише з питань взаємовідносин з певним платником податків (щодо якого проводиться основна перевірка, під час якої постає потреба ініціювання зустрічного звіряння) та лише в разі наявності в розпорядженні податкового органу первинних документів або надання таких документів платником податків на обов’язковий письмовий запит податкового органу. Водночас судження податкового органу щодо правильності справляння платником податків сум податків та зборів за відображеними в податковій звітності показниками господарських операцій можуть бути зазначені лише в акті перевірки або довідці зустрічної звірки. Чинним законодавством не передбачено відображення таких суджень в акті про неможливість проведення звіряння, де мають зазначатися лише обставини, які її спричинили.

Постанова Верховного Суду України від 14.09.2021 р. у справі № 820/11305/15: касаційну скаргу ГУ ДПСУ залишити без задоволення.